Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Є шаблонний вислів про три гілки влади: виконавчу, законодавчу й судову. Якщо керівників перших двох назве кожен, то голову вищого органу суддівського врядування заледве хтось знає. Чи не є це певним свідченням того, що люди досі мало сприймають суддів саме як окрему владу?
— У судовій владі є не один орган, а кілька, які разом її й утворюють. Це Державна судова адміністрація, Рада суддів, Вища кваліфікаційна комісія суддів і Вища рада правосуддя. Досі в судовій владі немає єдиного органу, який був би як Кабмін — один і все. Частково це пов’язано зі сталою українською традицією, а також із тим, що в нашій країні є побоювання, щоб цей орган не зосередив усю владу. Коли ми обговорювали питання створення та повноважень майбутньої Вищої ради правосуддя в Раді з питань судової реформи, йшлося про те, щоб цей орган став координатором у судовій системі. Однак народні депутати, які входили до складу Ради, заявили, що в разі надання якихось додаткових повноважень це буде «Міністерство судової влади», а вони не хочуть, щоб хтось керував судами.
Насправді питання не в керівництві судами, а в організації їхньої роботи. Наприклад, у середині березня набувають чинності зміни до процесуальних кодексів і слідчі судді розглядатимуть усі клопотання. Їх зосередять у певних судах за місцем реєстрації юридичних осіб: прокуратури, Нацполіції тощо. Кількісний склад суддів скрізь побудовано так, що він розрахований на певне навантаження. Зараз воно в рази збільшиться саме в окремих судах. Тому нам потрібно встановити, де саме це відбудеться, і терміново збільшити там кількість суддів. Для цього треба залучити цілу ланку установ і працювати командно. Тож, як на мене, такий орган був би потрібний і з повноваженнями для певної координації.
А щодо суспільства й розуміння принципів судової влади та її рівності з іншими. Воно є?
— Я думаю, що такого розуміння немає, хоча суди й сварять найбільше. Усі звикли, що судова система — це «падчерка», яка за все відповідає. Наприклад, депутати ухвалили якісь закони, а їхнє фінансове підкріплення не забезпечили. Люди пішли в суди, ті ухвалили рішення. Хто їх не виконав? Виконавча служба. Чому? Бо в держави немає грошей. Хто винен? Суд, бо є рішення, яке залишилося невиконаним. Таких питань досить багато.
Про суспільство ви відповіли, а в самих суддів є усвідомлення, що вони все-таки окрема влада, а не придаток до інших?
— На мою думку, суддівська незалежність — це передусім внутрішнє переконання, що на тебе не можуть вплинути. Якщо ти сам готовий протистояти впливу, то все інше — безпека, фінансова й процесуальна незалежність — тільки атрибути, які, звісно, обов’язкові. Однак передусім судді самому слід відчувати незалежність. Особа має бути готовою ухвалити незалежне рішення. Це можливо, коли вона високопрофесійна та знає, як це зробити, коли є належні умови для праці, тобто достатньо часу, щоб подумати й почитати матеріали. Окрім того, коли сприятливі зовнішні фактори, зокрема немає вулиці в залі засідань, яка кричить: «Якщо ти зараз не ухвалиш потрібне рішення, то ми тут усе розвалимо». Мені здається, що вплив саме політичної складової було нівельовано, коли ухвалили зміни до Конституції й Верховна Рада перестала призначати та звільняти суддів. Однак упевненості, що судова влада відбулася, на мою думку, ані в народу, ані в суддів поки що немає. Для цього потрібно пройти певний шлях. На моє переконання, він саме й почався зі змін до Конституції та створенням ВРП.
Ви згадали про тиск на суддів із боку політиків і вулиці. У березні 2017 року заявили про напад на вас близько 10 невідомих осіб біля помешкання. Ви застосували зброю, зробили попереджувальні постріли. Інформації про розслідування немає. Вас ознайомлюють із його деталями? Чи є підозрювані, обвинувачені?
— Про те, що справу доведено до суду чи комусь висунули підозри, мені невідомо. Я давав останні свої свідчення приблизно в травні 2017-го. Особи були встановлені, але про якісь результати, щоб справа була або припинена, або направлена до суду, мені невідомо.
Можливо, слід було більше апелювати до цього питання й самому домагатися доведення справи до кінця?
— Після певних етапів вона має перейти до суду. Вища рада правосуддя зараз розглядає дисциплінарні скарги на суддів. Я дуже не хотів би, щоб така моя активність була сприйнята як намагання вплинути на ситуацію та захист себе. Свого часу в мене було одне бажання: щоб ті, хто обмалював мій паркан, самі його й витерли. Це була єдина вимога. Мені здається важливішим те, щоб не я захистив себе в цій справі, а щоб були захищені судді, на яких справді чинять тиск. На сайті ВРП міститься перелік звернень суддів. Є звернення, де суддя просто перестрахувався, бо закон зараз зобов’язує його повідомити Генпрокуратуру й ВРП про будь-який можливий тиск.
Однак є багато випадків, зокрема, коли прокуратура відкриває провадження та вносить до реєстру повідомлення на суддів, які ухвалили рішення, що самій їй не сподобалися. У регіонах це досить поширене явище. За нашими даними, зареєстровано близько 300 проваджень, де жодних дій по розслідуванню немає, але суддя постійно висить на гачку. Є факти, коли кидають гранати у вікна суддям, спалюють автомобілі — от у цих випадках, мабуть, потрібно довести до логічного завершення ці розслідування. Своїми рішеннями ВРП якраз і спонукає прокуратуру та поліцію не просто зареєструвати повідомлення, а проводити слідчі дії. На жаль, мені невідомо про жоден факт, коли таке розслідування щодо суддів закінчували. Раніше, у радянські часи, було таке негласне правило, що в разі злочину проти судді або правоохоронця вся система активно працює над розкриттям, а злочинці знали, що ніякого пом’якшення їм не буде, тому правоохоронця чіпати не можна, оскільки він виконує свій обов’язок.
На жаль, зараз правоохоронна система в такому стані, що не може забезпечити ні адекватного розслідування, ні притягнення винних до відповідальності. Змусити правоохоронні органи працювати саме так, щоб суддя відчув себе захищеним, — теж проблема, яка потребує вирішення, аби суддя міг захищати й людей.
— У 1991–1994 роках ви працювали військовим суддею в Росії. І вже коментували це, однак усе-таки: чи отримували ви російське громадянство тоді?
— Відколи я обіймаю посаду голови Вищої ради правосуддя, постійно стикаюся з намаганням знайти щось, щоб мене дискредитувати. За 20 років роботи суддею в мене навіть скарг дисциплінарних не було. Коли я прийшов сюди працювати, то почалися зауваження. Чому? Щоб виконував те, що комусь хочеться, або боявся робити те, що я мушу, так чи інакше на мене вплинути. Ці вплив та пошук компромату безперервні. І знайшли, що я працював у РФ. Я того й не приховував ніколи й усе життя в анкетних даних показую. Це канва, а тепер за законом. Ним справді передбачено, що той, хто певний період перебуває на якійсь території, здобував громадянство. Що таке громадянство, підтверджене юридично? Це наявність паспорта або якогось іншого документа, який підтверджує, що ти громадянин певної країни. Так от, тоді офіцери і Радянської, і Російської армії не мали жодного такого документа. Вони не мали паспорта ні РФ, ні України. Першим моїм був паспорт громадянина Україні в 1996-му. Тому документа, який підтверджував би моє російське громадянство, немає та ніколи не було. Я його й не намагався отримати. І як тільки зрозумів, що СРСР більше немає, а є дві різні держави, — відразу поставив собі за мету повернутися до України.
Коли в грудні 1991 року я вперше написав рапорт, щоб перевестися в український суд, то мені надійшла відповідь, що місць немає. Після цього далі шукав роботу у вітчизняному суді. Знайшов її лише тоді, коли тут розширили сітку цих органів і одночасно в усіх військових судах по дві-три посади з’явилося. Виникло те саме запитання, що й зараз порушують. Я пам’ятаю, що звернувся до відповідного органу та дістав свідчення про наявність українського громадянства, яке віддав як підтверджувальний документ для обрання суддею. Тобто довів своє громадянство. Я жив тут від народження до 1986-го, коли поїхав вчитися. Ось така історія. Якби я перевівся до України у 2014-му чи 2015-му, ну може, до мене й були б питання, чи я не «засланий козачок». Утім, зробив це ще тоді, коли тут були складні економічні умови, сказавши, що в мене тут батьки, Батьківщина та я тут житиму. Мені дивно чути закиди та звинувачення, що я громадянин Росії, особливо від людей, які тоді ходили в школу й поняття не мають, про що йдеться.
Є таке словосполучення «одіозний суддя». Як ви його розтлумачили б?
— Я його не застосовую. Мені взагалі не подобається, коли і судову систему, і суддів узагальнюють як «одіозні». Суддя, з одного боку, звичайна людина, а з другого — повинен виконувати свої посадові обов’язки. Порушення, які він допускає, має розглядати дисциплінарний орган. Потрібно говорити не про «одіозного суддю», а про конкретні випадки. Адже те, що у свідомості суспільства трактується як порушення, для судді таким може не бути. Він пов’язаний законом. Наприклад, суддів критикують за те, що вони відпустили злочинців, коли обирали запобіжний захід. Однак ніхто не каже, що коли це роблять, то суддя в певних випадках зобов’язаний обрати заставу. Там є конкретні обсяги, він теж не займається свавіллям. Після внесення застави кажуть, що відпустив на волю злочинця. Він не відпустив, а виконав норми закону. Якщо суспільство вважає певний закон неправильним, то давайте апелювати до Верховної Ради, змінювати документ, але не ганьбити суддів, які його застосували.
Або ми хочемо правосуддя в країні, або щоб суд був каральним органом і, незважаючи на обставини та всі демократичні процедури, суддя просто казав: «Ти винен» і засуджував до позбавлення волі на будь-який термін. Тоді суд справді зайвий, натомість потрібні якісь надзвичайні комісії, що розглядатимуть питання «по понятіям». Треба, з одного боку, виховувати суспільство й розповідати ці речі простою мовою, а з другого — готувати суддів, щоб вони були високопрофесійні та готові ухвалювати рішення.
Ви також член Конституційної комісії та Ради з питань судової реформи при президентові. Поясніть, будь ласка, що це таке? Коли востаннє було засідання, хто туди збирається, як відбувається обговорення? Чи ви особисто бачили план судової реформи?
— По-перше, є затверджена указом президента Стратегія реформування судоустрою до 2020 року, створено Раду з питань судової реформи, Конституційну комісію, які працювали над архітектурою змін. Я ввійшов до складу цих органів, коли очолив Вищу раду юстиції. До них входять і представники громадянського суспільства, і судді, і депутати, і відомі адвокати, на відкритих засіданнях відбувається професійне обговорення проектів законодавчих актів і необхідних змін. Зараз багато відповідних законопроектів подається до Верховної Ради як першочергові саме президентом. І робиться це в межах виконання Стратегії. Остаточне формування згаданих законопроектів відбувається на Раді з питань судової реформи. Це орган, який фіналізує процес законотворення перед направленням до Верховної Ради.
Ви згадали Стратегію, але це доволі теоретичний документ. Кажете, що відбуваються експертні обговорення, а потім ми бачимо, що у Верховній Раді ухвалюють кодекси судочинства з відомими «правками Лозового», які тільки збільшують навантаження на суддів. Потім виникає проблема з ліквідацією судів і невідомо, що буде зі справами, які вже розглядають. Створюється враження, що ніякого обговорення насправді немає.
— Я зараз не критикуватиму Верховну Раду, але питання якості законопроектів справді стоїть досить гостро. На жаль, професіоналів такого рівня, які мали б готувати ці законопроекти, у країні недостатньо. Навіть обмаль. Однак, я вважаю, що ми все-таки подолали колосальний шлях від 2013-го, коли країна опинилася на краю прірви. Так, десь це видається несистемним, але засадничі речі в підходах до судової влади зроблені правильно. Це і внесення змін до Конституції України, і розробка базового законодавства, і переформатування ВККСУ, ВРП, де консолідовано всі дисциплінарні провадження. Проведено перший публічний конкурс у Верховний Суд, який 15 грудня розпочав роботу, стартувало кваліфікаційне оцінювання всіх суддів тощо.
Так, потрібен час, щоб ті інститути запрацювали належним чином. Слід створити хороші робочі умови, але системно виконано дуже багато. Сьогодні справді будуть великі проблеми взагалі з формуванням і суддівського корпусу, і належної кількості слідчих суддів.
Якщо казати про питання формування та реорганізації судів, то судді теж ставляться до нього, м’яко кажучи, критично. Як і я сам. Але водночас розумію, що для реформування судової системи нам потрібно знати, яка в нас сітка судів. Тобто, що ми реформуємо. Хоча б тому, щоб розуміти, де ремонтувати, куди обладнання надсилати й так далі. Зараз усі переходять на електронні процедури, на спрощення документообігу. Це вимога часу, і зникає потреба в наявності безлічі судів завдяки впровадженню електронних засобів. Немає необхідності в тому, щоб двоє суддів сиділи десь цілодобово, мають вони там справи, чи ні. Слід сформувати бачення судової системи.
Я вам поставлю запитання. За такого процесу ухвалення законів ви можете спрогнозувати, який суд і яким чином завтра створить Верховна Рада? Я не можу, відповім одразу. Тому наприкінці тих повноважень, які він мав, президент підписав указ про створення нових судів. Переведення суддів станеться не відразу, однак є чітка схема, які це будуть суди. Ситуація ж не така, що суд, де зараз працює двоє суддів, просто закрили й вони перестали працювати. Йдеться про юридичне укрупнення. Юридично суди охоплюватимуть більшу територію. Ми вже зрозуміли, що ні сьогодні, ні завтра не зможемо покрити дефіцит кадрів, а це близько 2,5 тис. суддів по наявній сітці. Потрібно два роки, щоб почати конкурс, відібрати кандидатів, на рік відправити навчатися в Національну школу суддів, потім знову конкурс, затим процедура призначення, указ. І тільки після всього суддя може призначатися на посаду. Йдеться про тих, хто вперше намагається стати суддею. Однак і вчора, і сьогодні, і завтра потрібно, щоб у районі хтось розглядав скарги чи позовні заяви.
Завдяки укрупненню покращиться доступ до правосуддя саме в тих регіонах, де є малоскладові суди й неможливо швидко призначити до них суддів.
На сьогодні ми всі вирішили, що останніх призначатимуть лише на конкурсній основі. Це також завдання не одного дня. А також, що всі судді переводитимуться лише на конкурсній основі. Це теж певний процес, який треба організувати й провести та який потребує часу. Так само, як і реалізація багатьох уже закладених механізмів, але без плану та стратегічної лінії це зробити неможливо.
ЧАСТИНА ДРУГА
Усе ж таки, повертаючись до проблем із «правками Лозового» та ліквідацією судів. Уявімо, що завтра скликають Раду при президентові й вам потрібно запропонувати хоч якесь вирішення цього питання. Що ви порекомендували б?
— Питання безперервності розгляду президент якраз і відзначив як першочергове завдання, коли підписував указ. Радою з питань судової реформи обговорюється проект закону, який запровадить процесуальний механізм для вирішення цієї проблеми. Суди фактично об’єднуються в єдиний орган, тобто залишаються на тій самій території, просто називатимуться по-іншому. Тому обговорюється можливість надати суддям повноваження продовжити розгляд справ, які були в них у провадженні. Інша справа, коли хтось із них не пройде кваліфікаційне оцінювання, критерій доброчесності чи професійної етики, не підтвердить можливість чинити правосуддя та втратить посаду.
Тож, можливо, для суспільства й краще, що таку справу передадуть на розгляд іншому судді.
Кілька запитань щодо конкурсу у Верховний Суд. Чому ВРП жодного разу не застосувала механізм про можливість не подавати президентові кандидатуру переможця конкурсу?
— По-перше, це не зовсім так. ВРП відмовила двом кандидатам у внесенні подання про призначення. Річ у тім, що закон, який надає нам можливість ухвалювати рішення, пов’язує це рішення не зі свавіллям, а з конкретними речами. Наприклад, якщо з’явилися нові відомості про той-таки майновий стан, статки, які не були відомі ВККС на момент ухвалення їхнього рішення, то ми можемо надати оцінку цим фактам і залежно від обставин внести подання чи відмовити. Наприклад, 28 грудня ми рекомендували В. Сімоненко на посаду судді Верховного Суду. Я особисто не брав участі в цьому розгляді, але як глядач можу зауважити: усі звинувачення, які висунули до цього кандидата, уже були розглянуті у ВККС. Решта — це просто незгода ГРД із призначенням такої особи. Це те саме, що й «одіозний суддя».
От ми назвали суддю «одіозним», а такого юридичного терміна немає. Є суддя непрофесійний — це той, хто не підтвердив здатність чинити правосуддя. Усі кандидати до Верховного Суду таку спроможність підтвердили через теоретичний і практичний екзамен. Мова про «недоброчесність». Усі кандидати у Верховний Суд підтвердили доброчесність через подання декларацій, їхню перевірку належними органами, розгляд у ВККС. Усім поставили запитання, які порушила ГРД. І те, що відповіді на них комусь не сподобалися… Можливо, і мені не всі сподобалися, але для того, щоб зробити висновок, потрібне доказове підтвердження, що щось справді не відповідає дійсності. От коли НАЗК проведе перевірку й дасть висновок про невідповідність, то будьте певні: відкриється дисциплінарне провадження та зробляться відповідні висновки.
У законі йдеться також про те, що ВРП може ухвалити рішення про відмову у внесенні президентові подання щодо кандидата, якщо ВККС не дала належної оцінки відомостям під час відповідної процедури. Ви перевіряли, як ВККС оцінювала висновки?
— У нас були всі матеріали, які стали підставою для ухвалення рішень ВККС. Так, ці рішення також були різними: якісь більш мотивовані, якісь менш. Як і звичайні, бо це теж залежить від виконавця. Ми ті рішення перевіряли. Коли почали слухати кандидатів у ВРП, у мене теж виникли сумніви щодо професійності окремих суддів. Але потім ми собі поставили запитання: чи можемо проводити повторний кваліфікаційний іспит? Не можемо, бо є відповідна процедура — теоретичний екзамен і практичне завдання. Кандидат це зробив. Тож виходимо з цього. Я думаю, що висновки про певні недоліки процесу кваліфікаційного оцінювання й тестування ВККС також для себе зробить. Маю надію, що зауваження, які прозвучали від передусім від міжнародних експертів (у нас традиційно їм більше довіряють, ніж думкам нашого професійного середовища), скоригують також ГРД. Вона теж часом поза межами повноважень ухвалювала рішення. Зокрема, там, де вони вказували «ухвалив сумнівне рішення».
Я не знаю, що таке «сумнівне рішення». На думку адвоката сумнівне? Як на мене, він не має права взагалі казати це вголос, бо воно або законне, або незаконне. Якщо незаконне, то так має сказати вища інстанція. Це аксіома, навіть не теорема, і до того мають звикнути всі. Так, треба боротися, щоб судді, які ухвалюють рішення були професійні, щоб вони дотримувалися процесу, працювали правильно. Зараз запущено дисциплінарні палати ВРП, запрацював Верховний Суд, маю надію, що після кваліфікаційного оцінювання по регіонах належним чином запрацюють апеляційні суди. І там передусім виправлятимуть певні помилки місцевих судів. Якщо суддя порушив чиїсь права під час розгляду: не допускав на засідання, не давав можливості виступити, ще якось порушив процес, то це до ВРП. Дисциплінарне провадження, зауваження, догана, звільнення й так далі — коли ці механізми запрацюють належним чином, але, знову ж таки, не за рік і не за два, а за 5–10 років, коли всі до цього звикнуть, коли все стане на свої місця, тоді, мені здається, буде набагато менше галасу навколо цих рішень, а в нас до них буде більше довіри й вони самі стануть іншими.
Ви сказали про підстави доброчесності та професійної етики. Однак у законі є ще одна не подавати кандидатуру президентові. ». Якими, на вашу думку, можуть бути такі «інші обставини»?
— Можливо, коли суддя хоча й не допустив дисциплінарний проступок, але скоїв аморальний вчинок, який підриває довіру до нього як до судді. Коли ми кажемо про недоброчесність — це статки, майно. У нас зараз є відповідні органи, які мають такі речі перевірити, — НАЗК і НАБУ. Навіть ми не можемо зробити висновок: має він відповідні доходи чи ні. Однак, коли справді є надзвичайно коштовне майно, коли в судді бачать годинники за $100 тис. (я не називатиму прізвища цього звільненого посадовця, бо зараз є скарги й він хоче поновитися), дорогі автомобілі, коли він святкує дні народження із зірками шоу-бізнесу й так далі, то, мабуть, із його статусом це трохи неспівмірно.
Тобто це в принципі можна вважати «іншими обставинами»?
Я сьогодні не драматизував би ситуацію зі статками та майном. Бо ми тільки в 2015 році розпочали декларування.
Повірте мені, недоброчесні люди самі підуть із цих посад, адже їм буде просто невигідно їх обіймати. Це загальносвітові принципи, які дають змогу врегульовувати відносини в певних сферах. Не треба придумувати ніякі велосипеди. Просто ми хочемо все й одразу зробити, а так не буває.
Чи є достатній діалог між ГРД і органами судової влади? Якщо немає, то як ви бачите його налагодження?
— По-перше, він є, тому що відповідно до закону ГРД діє в складі ВККС. Я дуже хотів би, щоб усі розуміли свої повноваження та порядок дій. Очевидно, що нам завжди хочеться більше, ніж маємо. От, до речі, зараз до законопроекту про Вищий антикорупційний суд також міжнародні органи висловили зауваження та кажуть, що в міжнародних експертів має бути право вето на призначення суддів. Чудово. Але це порушує нашу Конституцію. Бо відповідно до неї такими органами є ВККС і ВРП. Не подобається склад — будь ласка, є механізми до його переобрання, зокрема в громадськості. Якщо не довіряємо, ну то оберімо таких, яким довірятимемо. Знайдемо таких в ідеальній країні, якщо знайдемо. Призначимо ідеальних людей. Але досвід останніх років, коли ми запрошували кадри з інших країн, як на мене, виявився не досить удалим. Можливо, тому що вони не прижилися до українських реалій, можливо, тому що очікували на швидкий результат. А його дає тільки щоденна, кропітка й поступова праця.
Є, наприклад, Рада з питань судової реформи. Можна створити аналогічну, де ВРП, ВККС, ГРД — усі збиратимуться й обговорюватимуть проблемні питання. Чи відбувається щось таке зараз?
— Там було багато причин. Якщо казати про рішення щодо заборони масових акцій, то одна з них — це брак нормального законодавства, яке регулювало б ці відносини. Тобто, у якому порядку діяти судді, щоб ухвалити справедливе рішення про обмеження цих масових акцій. Закон не можуть ухвалити 25 років. Зараз у нас і колеги висловлювали своє бачення, що суддям потрібно було застосувати європейське законодавство. Рішення ЄСПЛ справді потрібно та можна застосовувати. Однак така думка зазвучала лише тоді, коли відбулася Революція гідності й судді самі це зрозуміли. Така перша проблема. Друга: коли ми зробили аналіз цих рішень, то більшість суддів, які винесли рішення, були «п’ятирічки». Чому? Тому що вони мали невдовзі йти на обрання безстроково. Хто дає такі рекомендації? ВККС. А ухвалює рішення Верховна Рада. Парламент політичний орган. Судді боялися? Безумовно, боялися. Ці побоювання підтвердилися. Їх стали притягати до відповідальності за ухвалення таких рішень і все-одно не призначили, не рекомендували через політичні події та зміну ситуації в країні. Є питання просто непрофесійності, коли суддю призначили слідчим суддею за тиждень або два дні до початку розгляду тих справ. Ці судді не розглядали кримінальні справи, що теж стало причиною. Перелік можна продовжувати. Були звернення суддів до ВРП, під час розгляду дисциплінарних проваджень вони заявляли про тиск. Але водночас на запитання, чи вони кудись зверталися, відповідали, що ні. А чому? Бо розуміли, що інакше не відбудеться. Ну от інакше й не відбулося, судді втратили посади. Бо проявити принциповість потрібно було саме в ті дні. Ті, хто проявив принциповість, не ухвалював таких рішень, теж є. Їх ніхто не звільнив до цього часу, вони працюють.
Повертаючись до питання конкурсів. Назвіть кілька пунктів, які ви змінили б у їхній організації після конкурсу до ВСУ?
— Коли ми проводили співбесіди з кандидатами по півгодини, міжнародні організації робили нам зауваження, що законом таке не передбачено у ВРП. Це справді так, але ми діяли за загальною процедурою. Так само, як запрошуємо суддів-п’ятирічок і ставимо запитання. Ми маємо право ознайомитися з кандидатом. Я вважаю, що цю частину процедури слід унормувати. Бо деякі члени ВРП теж казали, мовляв, кандидат непрофесійний, не можна за нього голосувати, бо на запитання не відповів. Але ж ВРП не має права оцінювати професійність, це повноваження ВККС. Якщо ж ми у ВРП справді виявили непрофесійність, припустімо, на іспиті кандидатові пощастило, а тут очевидно, що він не дотягує, тоді нам треба дати такі повноваження. Щоб ми, упевнившись у непрофесійності судді, могли повторно призначити кваліфікаційне оцінювання чи іспит і ухвалити відповідне рішення. Цей процес не зовсім врегульований.
Складним є й питання дослідження майнового стану кандидата. Наприклад, громадськість має претензії до статків судді, але кандидат логічно пояснює їх походження. Власного механізму перевірки цих матеріалів у нас немає. Але рішення відповідного органу (НАЗК) у нас є, щодо кандидата успішно проведена спецперевірка, є відповідні висновки. Що ми маємо зробити? Послухати, кивнути й усе — такий закон. Знову ж таки, якщо ми вважаємо, що щось не так, то слід надати ВРП право на додаткову перевірку обставин. Однак це теж має відбуватися оперативно. Такий конкурс тривав рік. З такими процедурами ми цю судову систему ще дуже довго не реформуємо.
Зрозуміло, що вперше це було важко, бо непросто було організувати сам процес конкурсу. Другий буде легше. Уже є якісь механізми. Але нормативно є сенс попрацювати та якісь моменти виправити, зокрема, і зі співбесідою у ВРП. У нас цей порядок взагалі нічим не внормовано.
Щодо Антикорупційного суду. Як його створення вплине на баланс у судовій системі?
— Насамперед створення Вищого антикорупційного суду передбачено законом. Ми його виконуватимемо. Інша річ, що, на відміну від , незрозумілими були критерії відбору суддів. Складність у тому, що ніхто не знає, як організувати цей суд. Ефективного міжнародного досвіду також немає. Хоч ми й називаємо приклади Словаччини та Румунії, але їхня ефективність не надто висока, щоб узяти за взірець. Я зараз не критикую закон і виконуватиму його. Однак, на мою думку, достатньо було б запровадити кваліфікацію суддів на певних етапах, — в апеляції та Верховному Суді, — визначити тих, які спеціалізувалися б на цих питаннях. Можливо, навіть законодавчо обмежити їм можливість братися за інші справи, щоб вони розглядали лише корупційні. Міжнародні експерти не поділяють цю думку, бо судова система не реформована, і це будуть ті самі судді, які ухвалюватимуть ті самі рішення.
Можливо, і так, але покажіть мені, де готові судді такої якості та кваліфікації? Проект закону зараз передбачає, що на посади суддів Вищого антикорупційного суду можуть претендувати особи, які мають певний стаж роботи суддею. Тобто ці люди вже в судовій системі. Тому питання не в тому, як їх організувати, а як знайти!
Усі хочуть, щоб цей орган був незалежним. І я цього хочу, а також щоб усі суди в Україні були незалежними. Якщо ми зараз кажемо, що ВС обрали, але він поганий, бо до певних суддів є зауваження, то так само буде з Антикорупційним судом.
Як на мене, призначити суддею когось із судової системи легше, бо можна підняти й почитати його рішення, а якщо це буде людина, яка жодного разу їх не ухвалювала, то ще невідомо, як вона це робитиме.
Джерело: "Український тиждень"
_03_03.png)
