провадження на підставі угод”

 Одним із найобговорюваніших і найбільш революційних нововведень нового Кримінального процесуального кодексу України є запровадження досі невідомого українському кримінальному процесу інституту – кримінального провадження на підставі угод.

Економічна і соціальна рада при ООН, ухваливши ще 24 липня 2002 року резолюцію «Про основні принципи програм відновлюючого правосуддя у кримінальних справах», рекомендувала всім країнам розвивати та впроваджувати у національне судочинство програми відновлюючого правосуддя, в межах концепції якого судочинство розглядається як механізм вирішення соціального конфлікту, при якому головна мета – досягнення консенсусу між його сторонами і тим самим знаття суспільної напруги.

На сьогоднішній день концепція відновлювального правосуддя являється однією з відмінних тенденцій розвитку сучасного судочинства у світі, проявом якої у кримінальному судочинстві є інститут угод.

Закріплення в кримінальному процесуальному законі в новій редакції інституту кримінального провадження на підставі угод є прогресивним кроком України на шляху до європейських і загальноприйнятих в світі стандартів кримінального судочинства і є проявом гармонізації національного законодавства до законодавства ЄС.

Цей інститут має важливе значення для судової практики, оскільки веде до скорочення строків розгляду кримінальних проваджень, значно зменшує навантаження на роботу судів, економить грошові ресурси держави і             головне – сприяє правосуддю, захищаючи права та законні інтереси людини.

Відображені в КПК України положення, якими регулюється провадження на підставі угод, значно розширюють можливості сторін у рамках здійснення кримінального провадження і спрямовані на демократизацію та гуманізацію кримінального провадження.

Відповідно до ст. 468 КПК у кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод:

1) угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим;

2) угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості.

Враховуючи положення ст. 8 КПК України в редакції 1960 року можна констатувати, що перший вид угод не є абсолютно новим для національного законодавства України, однак у новому КПК перелік правопорушень, для яких можливе укладення угоди про примирення, значно розширено.

Другий вид угод – про визнання винуватості – новий інститут, який покликаний стимулювати осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, йти на співпрацю з владою. Перевагами його застосування для обвинуваченого є: звільнення від покарання, уникнення невизначеності щодо покарання у суді, у деяких випадках – застосування альтернативного покарання або його зниження; для прокурора: можливість зменшення бюджетних витрат та економія процесуального часу; зниження навантаження на прокуратуру при підтриманні державного обвинувачення, певною мірою усувається перспектива подальших апеляцій. Органи досудового розслідування звільняються від довгого і не завжди результативного розслідування, суд – від дослідження всіх доказів, а обвинувачений отримує зниження покарання або звільнення від його відбування.

У зв’язку із впровадженням в українське законодавство інституту укладення угод у кримінальному провадженні виникає необхідність у більш повному та ґрунтовному дослідженні цього інституту для досягнення мети, яку сторони ставили при погоджувальних процедурах, а також для мінімізації негативних наслідків укладення угод для сторін кримінального провадження, а тому є вельми актуальним проведення узагальнення практики судового провадження на підставі угод, що і було зроблено Апеляційним судом Дніпропетровської області на виконання завдання Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на підставі статистичних даних, наданих місцевими загальними судами області.  

У відповідності до вимог ч. 1, 2 ст. 469 КПК України, угода про примирення може бути укладена за ініціативою потерпілого, підозрюваного або обвинуваченого, а угода про визнання винуватості – за ініціативою прокурора або підозрюваного чи обвинуваченого.

Таким чином, угоди про примирення та визнання винуватості можуть бути укладенні вищезазначеними сторонами кримінального провадження з боку обвинувачення та захисту як під час досудового розслідування, так і підчас судового провадження.

За період з дня набрання новим КПК України законної сили та по 01 липня 2013 року місцевими судами Дніпропетровської області було затверджено 312 угод про примирення та 477 угод про визнання винуватості.

При цьому, із загальної кількості угод, затверджених за проаналізований період, 203 угоди про примирення та 293 угоди про визнання винуватості, було досягнуто під час досудового розслідування і направлено до суду з обвинувальними актами.

Разом з тим, кількість затверджених судами угод про примирення, яких було досягнуто безпосередньо під час судового провадження, становить 109, а про визнання винуватості – 184.

Таким чином, як свідчить статистика, переважну кількість угод про примирення та визнання винуватості сторонами кримінального провадження, яким кримінальним процесуальним законом надано таке право, було досягнуто під час досудового розслідування.

Слід відзначити, що в ході судового розгляду угод про примирення та визнання винуватості, яких було досягнуто саме під час досудового розслідування у судів першої інстанції Дніпропетровської області виникає спірне питання, яке полягає в тому, що обвинувачений неодноразово не з’являється до суду для розгляду угоди про визнання винуватості, будучи у відповідності до вимог ст. 135 КПК України належним чином повідомленим про місце та час розгляду угоди і без інформування суду про причини неявки. Аналогічні випадки мають місце і під час розгляду угод про примирення, коли до суду не з’являється потерпілий або обвинувачений.

В таких випадках судами приймалися рішення про відмову в затвердженні відповідної угоди, а в обґрунтування постановлених рішень суди, в переважній більшості, посилалися на встановлення в ході судового розгляду обставин, передбачених п. 5 ч. 7 ст. 474 КПК України, що є підставою відмови в затвердженні угоди, а також на неможливість виконати судом вимоги ч. 4, 5, 6 ст. 474 КПК України.

Так, суди приходили до висновку про те, що неодноразова неявка обвинуваченого за викликом суду в судове засідання без поважної причини дає підстави вважати, що він в подальшому не виконає взяті на себе у відповідності до досягнутої угоди про визнання винуватості обов’язки, зокрема, в частині періодичної явки до органів кримінально – виконавчої інспекції для реєстрації та повідомлення органів кримінально – виконавчої інспекції про зміну місця свого проживання, роботи або навчання.

На нашу думку, суди цілком обґрунтовано відмовляють в затвердженні угоди про визнання винуватості з вищезазначених мотивів, дійшовши за внутрішнім переконання до висновку про очевидну неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов’язань.

При цьому, є спірною практика відмов в затвердженні угод про примирення або визнання винуватості з підстав об’єктивної неможливості судом, у зв’язку з неодноразовими неявками потерпілого або обвинуваченого в судове засідання, виконати вимоги ч. 4, 5, 6 ст. 474 КПК України, оскільки ч. 7 ст. 476 КПК України передбачений виключний перелік підстав, з яких суд відмовляє в затвердженні угоди, а тому, з метою однакового застосування норм КПК України та недопущення затягування судового розгляду, це питання потребує додаткових роз’яснень.

В контексті викладеного слід відзначити, що мають місце в практиці місцевих судів Дніпропетровської області і випадки коли судом при розгляді кримінального провадження по суті і вирішення питання про вид та розмір покарання, яке необхідно призначити обвинуваченому, враховувався факт примирення обвинуваченого з потерпілим, незважаючи на те, що досягнута між ними угода про примирення не була судом затверджена у зв’язку з неявкою потерпілого в судове засідання.

Узагальненням судової практики на підставі угод встановлено, що в переважній більшості ініціатором укладення угод про визнання винуватості був прокурор, в той час як потерпілий з одного боку, а підозрюваний чи обвинувачений з іншого, в рівному співвідношенні реалізовували своє право на ініціювання укладення угод про примирення.

Однак, слід відзначити неоднозначність такої тенденції в деяких територіальних одиницях Дніпропетровської області.

Так, з 53 угод про визнання винуватості, які надійшли на розгляд до одного з місцевих судів області, 49 з яких було досягнуто під час досудового розслідування, а 4 – під час судового провадження, ініціаторами їх укладення у всіх випадках були підозрювані та обвинувачені відповідно.

Проведеним узагальненням встановлено, що угоди про примирення та визнання винуватості, які за звітний період були подані на затвердження до судів, в переважній більшості відповідали вимогам ст. ст. 471, 472 КПК України відповідно, а в тих поодиноких випадках коли судом було встановлено невідповідність поданої на затвердження угоди зазначеним вимогам кримінального процесуального закону, суди приймали рішення про необхідність відмови в затвердженні угоди.

Однак, є актуальним питання стосовно того, яке рішення повинен прийняти суд в разі встановлення невідповідності поданої угоди про примирення або визнання винуватості вимогам кримінального процесуального закону щодо їх змісту, оскільки в КПК України відсутня норма, яка б регулювала це питання.

Необхідно відзначити, що в переважній більшості не відповідали вимогам ст. 471 КПК України подані до суду угоди про примирення між потерпілим та обвинуваченим або підозрюваним і на нашу думку це перш за все пов’язано з юридичною неграмотністю даних сторін кримінального провадження, які не в змозі без належної правової допомоги самостійно підготувати текст угоди у відповідності до вимог кримінального процесуального закону.

При цьому, КПК України не дає можливості повторної подачі до суду угоди про примирення, у затвердженні якої було відмовлено, навіть з підстав її невідповідності вимогам ст. 471 КПК України, в той час, як для потерпілого подеколи укладання угоди про примирення є єдиним шансом на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди.

Відповідно до ч. 5 ст. 469 КПК України, укладання угоди про примирення або про визнання винуватості може ініціюватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку, а згідно вимог ст. ст. 471, 472 КПК України, в угодах про примирення та визнання винуватості повинне зазначатися, в тому числі, формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація.

Таким чином, в разі досягнення відповідної угоди під час досудового розслідування в угоді буде відображено саме формулювання підозри та її правова кваліфікація, яке з об’єктивних причин (встановлення органом досудового розслідування додаткових обставин кримінального правопорушення в ході проведення слідчих дій вже після укладення угоди) може кардинально відрізнятися від формулювання обвинувачення та його правової кваліфікації, викладених в обвинувальному акті, який з підписаною сторонами угодою надсилається до суду.

В той час, як у відповідності до ст. 474 КПК України судом здійснюється розгляд саме угоди, а не обвинувального акту і судовий розгляд закінчується винесенням процесуального рішення, яким затверджується угода або відмовляється в її затвердженні.

Так, ухвалою Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 09 квітня 2013 року було відмовлено в затвердженні угоди про визнання винуватості, укладеної між старшим прокурором прокуратури Дніпропетровської області та обвинуваченою (---). Підставою відмови в затвердженні угоди стало встановлення в ході судового розгляду протиріччя в частині правової кваліфікації вчиненого правопорушення, оскільки в угоді про визнання винуватості було зазначено, що (---) підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України, що виразилося у видачі службовою особою завідомо неправдивих документів та внесенні до них завідомо неправдивих відомостей, в той час як в мотивувальній частині обвинувального акту вказано, що дії (---) виразилися у складанні завідомо неправдивих офіційних документів.

При цьому, викликає занепокоєння відсутність в кримінальному процесуальному законі норми, яка б зобов’язувала прокурора після укладення між ним та підозрюваним або між потерпілим та підозрюваним під час досудового розслідування угоди про визнання винуватості або про примирення та до складання обвинувального акту та направлення його з угодою до суду провести всі можливі та необхідні слідчі (розшукові) дії, необхідні для встановлення всіх обставин кримінального правопорушення, а також для з’ясування питання можливої причетності підозрюваного до вчинення інших кримінальних правопорушень.

Положеннями ч. 3, 4 ст. 469 КПК України регламентовано у кримінальному провадженні щодо яких саме злочинів може бути укладено угоди про примирення та визнання винуватості.

За проаналізований період із загальної кількості затверджених судами першої інстанції Дніпропетровської області угод про примирення, 103 угоди було затверджено у кримінальних провадженнях щодо злочинів невеликої тяжкості, 178 щодо злочинів середньої тяжкості, а також 31 угода у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

Що стосується угод про визнання винуватості, то у кримінальних провадженнях щодо злочинів невеликої тяжкості було затверджено 185 таких угод, щодо злочинів середньої тяжкості 254 угоди і 38 угод у кримінальних провадженнях щодо тяжких злочинів, внаслідок яких шкода була завдана лише державним чи суспільним інтересам.

Таким чином, найбільшу кількість угод як про примирення, так і про визнання винуватості, судами було затверджено у кримінальних провадження щодо злочинів середньої тяжкості.

Проаналізувавши зміст ст. ст. 471, 472 КПК України можна прийти до висновку, що при укладанні угод про примирення та визнання винуватості в обох випадках суб’єкти їх укладення визначають правову кваліфікацію вчиненого кримінального правопорушення, за яке підозрюваний чи обвинувачений буде нести відповідальність.

В цьому аспекті необхідно відзначити ту відповідальність, яку на суд покладено кримінальним процесуальним законом, оскільки саме прерогативою суду є встановлення відповідності правової кваліфікації правопорушення викладеним в угоді фактичним обставинам вчинення кримінального правопорушення. Існує загроза того, що прокурор або потерпілий з одного боку та підозрюваний чи обвинувачений з іншого, досягнувши угоди про визнання винуватості, не позбавлені можливості викласти в тексті угоди обставини кримінального правопорушення, зазначивши при цьому зовсім іншу правову кваліфікацію вчиненого правопорушення з метою досягнення можливості укладення такої угоди.

Отже, під час здійснення судового розгляду відповідної угоди судам слід ретельно перевіряти правову кваліфікацію вчиненого правопорушення, яка відображена в угоді, з метою недопущення затвердження угоди у кримінальному провадженні щодо кримінальних правопорушень, стосовно яких кримінальним процесуальним законом не передбачено можливості укладення угоди.

Як встановлено проведеним узагальненням, в переважній більшості угоди про визнання винуватості та про примирення укладалися в кримінальних провадженнях щодо одного підозрюваного або одного обвинуваченого і за участю у кримінальному провадженні одного потерпілого, в той час як є поодинокими в практиці судів першої інстанції Дніпропетровської області випадки протилежного.

При цьому, у судів виникає питання, чи можливо укладення з кожним з підозрюваних чи обвинувачених окремої угоди про примирення або визнання винуватості, а не однієї загальної угоди.

Також, є поодинокими випадки виділення в окреме провадження кримінального провадження щодо особи (осіб), з якими досягнуто згоди на укладення відповідної угоди, у разі якщо кримінальне провадження здійснюється щодо кількох осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні одного або кількох кримінальних правопорушень і згода щодо укладення угоди була досягнута не з усіма підозрюваними чи обвинуваченими.

Випадків виділення в окреме провадження кримінального провадження щодо особи (осіб), яка досягла згоди на укладення відповідної угоди у кримінальному провадженні, в якому беруть участь кілька потерпілих від різних кримінальних правопорушень, і згода щодо укладення угоди досягнута не з усіма потерпілими, в судовій практиці не було.

За проаналізований період місцевими судами Дніпропетровської області було відмовлено в затвердженні 23 угод про визнання винуватості та 14 угод про примирення.

Аналізом постановлених ухвал про відмову в затвердженні угод про примирення та визнання винуватості встановлено, що основними підставами, з яких судами приймалися такі рішення, були наступні.

Так, допитавши в судовому засіданні обвинуваченого та потерпілого, судом було встановлено те, що обвинуваченому або потерпілому під час укладення угоди не було зрозуміло наслідки укладення та затвердження угоди, передбачені ст. 473 КПК України.

Також, однією з підстав відмови в затвердженні угоди було встановлення в ході її судового розгляду, шляхом допиту потерпілого або обвинуваченого, наявності обґрунтованих підстав вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися.

Встановлення в ході судового розгляду угоди про примирення, якої було досягнуто під час досудового розслідування, вищезазначених обставин і було однією із причин, з якої Васильківський районний суд Дніпропетровської області 12 квітня 2013 року відмовив в затвердженні угоди про примирення між потерпілою (---) та обвинуваченим (---), відносно якого до суду разом з укладеною угодою надійшов обвинувальний акт за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 122 КК України. В судовому засіданні судом на виконання вимог ст. 474 КПК України була допитана потерпіла, яка зазначила, що укладення угоди про примирення з її боку не було добровільним; умови угоди не відповідають ні її інтересам, ні інтересам її трьох малолітніх дітей; вона не згодна з правовою кваліфікацією кримінального правопорушення, вчиненого обвинуваченим; а розмір завданої їй кримінальним правопорушення моральної шкоди, є набагато більшим, ніж зазначений в угоді про примирення, укласти яку з (---) їй запропонували слідчий та прокурор, надавши лише 10 хвилин на роздуми.

Таким чином, слідчим та прокурором під час досудового розслідування було змушено потерпілу (---) до укладання угоди про примирення, умови якої порушують права та інтереси потерпілої і її малолітніх дітей, при цьому, в порушення вимог ч. 1 ст. 469 КПК України слідчий та прокурор фактично були ініціаторами її укладення.

Проведеним узагальненням встановлено, що нажаль зазначений випадок тиску з боку слідчих або прокурорів на підозрюваних та потерпілих з метою укладення ними угод про примирення або визнання винуватості під час досудового розслідування не є винятком, і як вбачається з постановлених судами ухвал дані обставини, які свідчать про недобровільність укладення відповідної угоди, були судом встановлені лише в ході допиту потерпілого або обвинуваченого.

Ще однією із розповсюджених підстав, з яких судами було відмовлено в затвердженні угод про примирення або визнання винуватості, було встановлення в судовому засіданні невідповідності умов поданої на затвердження угоди вимогам КК України в частині узгодженого між сторонами угоди покарання. В практиці місцевих судів Дніпропетровської області з вказаної підстави мали місце випадки відмов у затвердженні як угод про примирення, так і угод про визнання винуватості. При цьому, якщо невідповідність поданої на затвердження угоди про примирення вимогам закону України про кримінальну відповідальність в частині узгодженого покарання можна пояснити юридичною неграмотністю потерпілого та підозрюваного або обвинуваченого, то по меншій мірі викликають подив випадки укладення угод про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним або обвинуваченим, в яких вказаними сторонами угоди узгоджується покарання без додержання загальних вимог його призначення, передбачених розділом ХІ КК України.

Так, в ході розгляду угоди про визнання винуватості, укладеної між старшим прокурором прокуратури м. Дніпропетровська та обвинуваченою       (---) під час досудового розслідування, Жовтневий районний суд                        м. Дніпропетровська прийшов до висновку, що умови даної угоди не відповідають вимогам КК України в частині призначення обвинуваченій покарання, яке явно порушує права, свободи та інтереси обвинуваченої. Районним судом було встановлено, що у відповідності до поданої на затвердження угоди сторони погодили покарання для обвинуваченої за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 301 КК України, у вигляді штрафу в дохід держави в сумі 5100 гривень, з виконанням обов’язків, передбачених п. п. 2, 3, 4 ч. 1 ст. 76 КК України, що суперечить вимогам закону України про кримінальну відповідальність, оскільки обов’язки, передбачені ст. 76 КК України, можуть бути покладені на особу тільки в разі звільнення її від відбування покарання з випробуванням в порядку передбаченому ст. 75 КК України.

Також, в практиці судів першої інстанції мали місце і випадки коли в затвердженні угод про примирення та про визнання винуватості було відмовлено у зв’язку з невідповідністю умов поданої на затвердження угоди інтересам суспільства. Посилаючись на п. 2 ч. 7 ст. 474 КПК України як на підставу відмови в затвердженні відповідної угоди, суди виходили з того, що узгоджене сторонами угоди покарання не буде відповідати особі обвинуваченого, а також ступеню тяжкості та суспільній небезпеці вчиненого кримінального правопорушення.

Так, ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2012 року було відмовлено в затвердженні угоди про визнання винуватості між прокурором та обвинуваченим (---), відповідно до умов якої (---) було визначено покарання за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України, у вигляді 2 років позбавлення волі із звільненням від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України та покладенням обов’язків, передбачених п. п. 3, 4, 5 ч. 1 ст. 76 КК України. Однак, місцевий суд, дослідивши дані про особу обвинуваченого (---), який має незняті та непогашені судимості за вчинення особливо тяжких злочинів, а також врахувавши факт рецидиву вчиненого (---) злочину, прийшов до висновку про те, що умови поданої на затвердження угоди в частині узгодженого покарання, не відповідають інтересам суспільства.

Крім того, місцевими судами Дніпропетровської області приймалися рішення про відмову в затвердженні угод про визнання винуватості і на підставі п. 6 ч. 7 ст. 474 КПК України.

Так, ухвалою Магдалинівського районного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2013 року було відмовлено в затвердженні угоди про визнання винуватості, оскільки судом було встановлено відсутність фактичних підстав для визнання винуватості обвинуваченого (---), враховуючи, що під час досудового розслідування не було в повному обсязі перевірено доводи обвинуваченого стосовно того, що останній заперечував факт придбання ним наркотичного засобу, зазначивши, що йому невідомо яким чином наркотичний засіб у нього з’явився, в той час як суб’єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України, у вчиненні якого на момент укладання угоди про визнання винуватості підозрювався (---), характеризується формою вини у виді прямого умислу.

Зазначений приклад є яскравим відображенням того, як прокурори, досягнувши з підозрюваним під час досудового розслідування угоди про визнання винуватості, обмежуються її укладанням і не вчиняють будь-яких дій, в межах їх повноважень, для встановлення всіх обставин кримінального правопорушення.

Серед інших підстав, з яких суди першої інстанції Дніпропетровської області відмовляли в затвердженні угод про примирення та визнання винуватості, були наступні:

-         очевидна неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою обов’язків. До такого висновку суди приходили за наслідком дослідження даних, характеризуючих особу обвинуваченого, який не працює, а відтак не зможе сплатити штраф, не має постійного місця проживання, а відтак не зможе виконати обов’язки, передбачені п. п. 3, 4 ст. 76 КК України;

-         неодноразова неявка потерпілого або обвинуваченого в судове засідання з розгляду угоди про примирення або визнання винуватості, незважаючи на належним чином повідомлення про місце та час розгляду угоди і за відсутності інформування про причини неявки в судове засідання;

-         встановлення в ході судового розгляду факту неправильної правової кваліфікації вчиненого кримінального правопорушення, яке є більш тяжким ніж те, щодо якого передбачено можливість укладення угоди.

Одним із проблемних питань, яке виникає у судів під час розгляду угод про визнання винуватості є відсутність в КПК України норми, яка б зобов’язувала прокурора після досягнення з підозрюваним або обвинуваченим угоди про визнання винуватості і подання такої угоди на затвердження суду, долучати до обвинувального акту матеріали кримінального провадження. За відсутності у суду можливості під час розгляду угоди про визнання винуватості дослідити матеріали кримінального провадження, суди часто-густо не в змозі встановити обставини, які мають важливе значення для висновків суду, зокрема, якими доказами підтверджується розмір завданої кримінальним правопорушенням шкоди і чи відповідає відображений в угоді розмір шкоди фактичним обставинам кримінального правопорушення; перевірити правильність правової кваліфікації кримінального правопорушення, тощо.

Необхідно відзначити, що за проаналізований період до місцевих судів Дніпропетровської області не надходило клопотань про скасування вироків, якими було затверджено угоди, у зв’язку з їх невиконанням.

При цьому, слід звернути увагу на наявність проблемного питання, яке полягає в тому, що досить часто засуджені вироком суду, яким було затверджено угоду про примирення або визнання винуватості в добровільному порядку не виконують вирок суду в частині призначеного покарання, зокрема, сплати штрафу, що в контексті вимог ст. 476 КПК України є невиконанням умов угоди, наслідком чого може бути скасування вироку. Однак, з клопотанням про скасування вироку, яким було затверджено відповідну угоду, ні прокурор, ні потерпілий, яким кримінальним процесуальним законом надано таке право, до суду не звертаються, в той час, як механізм примусового виконання вироків суду в частині призначеного покарання у вигляді штрафу не є досконалим, а за виконання вироку відповідає суддя, під головуванням якого вирок було ухвалено.

Статистичні дані свідчать про те, що за проаналізований період в апеляційному порядку було оскаржено лише 6 вироків, з яких 4-ма вироками було затверджено угоди про визнання винуватості, а 2-ма вироками затверджено угоди про примирення.

За наслідком апеляційного перегляду, колегіями суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області було змінено 2 вироки, якими було затвердженого угоди про визнання винуватості і стягнуто з обвинувачених на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта. Один вирок суду, яким було затверджено угоду про примирення, було також змінено, у зв’язку із відсутністю в резолютивній частині вироку посилання суду на ст. 69 КК України, враховуючи, що обвинуваченому було призначено більш м’яке покарання, ніж передбачено санкцією ч. 1 ст. 185 КК України, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого якою його було визнано і ухвалою колегії суддів дану невідповідність вироку місцевого суду вимогам закону було усунуто.

Один вирок суду першої інстанції, яким було затверджено угоду про примирення, колегія суддів скасувала, а матеріали кримінального провадження направила до органу досудового розслідування для проведення досудового розслідування. Підставою скасування вироку було те, що затвердивши угоду про примирення між потерпілим та обвинуваченим, суд не звернув увагу на невідповідність поданої на затвердження угоди вимогам ст. 471 КПК України, оскільки в угоді не було вказано розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, строк її відшкодування чи перелік дій, не пов’язаних з відшкодуванням шкоди, які обвинувачений зобов’язаний би був вчинити на користь потерпілого, строк їх вчинення. Крім того, колегією суддів було встановлено, що судом не досліджувалися обставини вчинення злочину та не перевірено правильність правової кваліфікації дій обвинуваченого, в той час як органами досудового розслідування слідчі дії були проведені не в повному обсязі.

Також, за наслідками апеляційного перегляду скасовано 2 вироки, якими було затверджено угоди про визнання винуватості. Підставами скасування вироків було затвердження угод у кримінальних провадженнях, в яких брали участь потерпілі, що у відповідності до ч. 4 ст. 469 КПК України не допускається.

            Таким чином, як свідчать статистичні дані, відсоток оскаржених в апеляційному порядку вироків, якими було затверджено угоди про примирення та визнання винуватості, є доволі незначним і у всіх випадках апеляційні скарги на вироки судів подавалися прокурорами.

            Беззаперечним є той факт, що саме на суди кримінальним процесуальним законом покладено відповідальність стосовно прийняття рішення про законність та обґрунтованість поданих на затвердження угод про примирення та визнання винуватості, однак, на нашу думку, це в жодному разі не може звільняти прокурорів від відповідальності за укладення між підозрюваним або обвинуваченим угоди про визнання винуватості, яка суперечить вимогам КПК України, оскільки, як було вищезазначено, такі випадки мають місце.

Суди першої інстанції Дніпропетровської області звертають увагу на наступні проблемні питання, які виникають в ході розгляду угод про примирення та визнання винуватості:

-         чи повинні сторони угоди при погодженні призначення покарання із застосуванням ст. 75 КК України, погоджувати обов’язки, передбачені ст. 76 КК України або вирішення цього питання відноситься до компетенції суду і якщо так, то чи може в такому випадку невиконання покладених на обвинуваченого обов’язків підставою для скасування вироку;

-         чи повинні сторони угоди погоджувати між собою питання стягнення з обвинуваченого судових витрат.

Підсумовуючи вищевикладене, можна констатувати наявність спірних та проблемних питань, які виникають в ході судового провадження на підставі угод, що на нашу думку перш за все пов’язано з невеликою кількість розглянутих судами угод про примирення та визнання винуватості і відсутності на сьогоднішній день в багатьох питаннях єдиної судової практики, однак, проведеним узагальненням встановлено, що місцеві суди Дніпропетровської області намагаються вирішувати всі спірні та проблемні питання шляхом системного тлумачення норм КПК України та за допомогою роз’яснень, які надаються Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.